Це пані Дарія, 72 роки, і вона — приклад сили, руху та внутрішньої опори.
Народилася в селі Кути на Івано-Франківщині, згодом переїхала до Коломиї, де виросла і закінчила школу. Після цього вступила до Київського інженерно-будівельного інституту та стала інженером-будівельником.
За своє життя спробувала різні напрямки професії — працювала і в проєктуванні, і на будівництві, і в технагляді.
Дарія Дмитрівна ніколи не боялася змін. Після навчання вона 13 років жила і працювала у Кривому Розі, а згодом повернулася до Коломиї. Каже, що завжди була самодостатньою і вміла опиратися на себе.
Упродовж життя вона також активно займалася громадською діяльністю — допомагала іншим, долучалася до ініціатив і завжди була небайдужою до людей поруч.
Спорт і рух були з нею завжди.
Ще змолоду вона займалася гімнастикою, легкою атлетикою, грала у баскетбол за інститутську команду, а пізніше багато плавала, подорожувала та ходила в гори.
Саме ця звичка рухатися, за її словами, дуже допомогла їй у складні моменти життя.
Дарія Дмитрівна живе сама: дітей у неї немає, а особисте життя склалося непросто, тож вона звикла опиратися на себе та з гідністю долати виклики.
Кілька років тому, напередодні 70-річчя, її здоров’я різко погіршилося. Після сильного болю в спині лікарі діагностували компресійний перелом хребця на фоні остеопорозу. Пів року вона носила корсет, і навіть найпростіші речі — встати, нахилитися чи помити голову — стали справжнім викликом.
У цей непростий період вона звернулася до Карітасу.
Соціальні працівниці почали допомагати з побутом — прибиранням, щоденними справами, тим, що фізично було важко зробити самій.
«Коли поруч є людина, яка допоможе — жити стає значно легше», — ділиться пані Дарія.
Поступово, завдяки лікуванню, реабілітації та власній наполегливості, вона почала відновлюватися.
Сьогодні її ранок починається з вправ, які тривають майже дві години. Вона дбає про своє здоров’я, правильно харчується і не втрачає активності.
Попри всі труднощі, Дарія Дмитрівна залишається життєрадісною.
Вона багато подорожувала світом, але з усмішкою каже: найкраще місце — це Україна.
З початком повномасштабної війни вона не залишилася осторонь — волонтерить і досі, майже щодня приходить плести маскувальні сітки для військових.
«Я оптимістка по житті. Головне — рухатися, дбати про себе і не втрачати сенс», — каже вона.
І, здається, саме в цьому — її сила. 
