Ірина Володимирівна Клименко народилася в далекому 1941 році в селі Кути на вулиці Глибокій. Її життєвий шлях був сповнений важкої фізичної праці, але водночас це історія незламної сили духу, терпіння та наполегливості.
Пані Ірина з багатодітної родини, де працювати на землі починали ще з п’яти років. Жінка була однією з 11 дітей у сім’ї, і з дитинства допомагала батькам у господарстві.
«Ми жили дуже скромно, але ніколи не жалілися, бо робота була нашою буденністю. Раділи, коли на Великдень могли дістати трохи борошна, щоб спекти пасочку», – розповідає вона.
У 19 років, після закінчення семирічної школи, Ірина почала свій трудовий шлях в інтернаті на Косівській дорозі. Вона працювала там вісім років, виконуючи безліч завдань: прала білизну, навчала дітей основ гігієни, підміняла колег, коли це було потрібно.
«Це була важка робота, але я завжди намагалася бути відповідальною, щоб діти отримували належний догляд», – пригадує Ірина.
Згодом вирішила спробувати себе в новій сфері – будівництві меблевого цеху. У часи, коли робітників-чоловіків бракувало, жінки, як Ірина, виконували фізично важкі будівельні роботи: носили воду, змішували розчин, подавали цеглу. Але після відкриття меблевого цеху вона перейшла до виготовлення матраців, де навчилася новим ремеслам і здобула третій розряд у роботі з матрацами.
«Ми працювали без відпочинку, але розуміли, що наша праця була важливою для розвитку міста», – ділиться вона.
Ірина також зіткнулася з особистими труднощами. Після невдалого шлюбу і повернення до рідного села, вона знову взялася за працю, допомагаючи сім’ї та працюючи у меблевому цеху.
На сьогодні, у поважному віці, Ірина Володимирівна вже не може працювати так, як раніше. Однак завдяки підтримці Карітас Коломия, її життя стало значно легшим. Ірина отримує допомогу від соціальної працівниці, яка вже не перший рік опікується нею. «Без допомог Карітасу я не знаю, як би справлялася з усім», – зізнається жінка.
Пані Ірина – справжній приклад витривалості й стійкості. Ми намагаємося підтримувати її в будь-якому аспекті життя – від соціальної допомоги до звичайної розмови, щоб вона не почувалася самотньою.
