Дім добра частина 4. Шелтер при парафії Воскресіння Христового с. Воскресинці
Поблизу церкви, що у Воскресинцях, у сусідньому ж дворі стоїть хата… на перший погляд, непримітна, я б навіть сказала непривітна, дуже стара, майже невидима… Ми спочатку й не подумали, що це може бути шелтер.
На вулицю виглянула Лєна. Жінка нещодавно приїхала з Чернігова. Тут живе третій день. Нас запрошують всередину і я наче потрапляю у інший вимір. Таки помилково судити по обкладинці. А всередині по праву руку розгорнулася простора, світла, затишна кухня із сучасним обладнанням. Вона сяяла чистотою, а на меблях, стояв пиріг, як намальований.
Лєна одразу пояснює — пироги тут пече Антоніна. Вона із сином приїхала сюди з Херсона ще всередині квітня. Тоня лише скромно змахує рукою, мовляв, подумаєш, велика справа торти пекти… Спойлер: торт таки виявився неймовірним.
Жінка приїхала сюди із сином, їхала в нікуди, просто знайшла в інтернеті інформацію про те, що Карітас приймає людей. Коли вона приїхала сюди, тут жило 18 людей з різних міст України, в основному на той час з Чернігова. Тепер у шелтері всього декілька людей і тут панує якась дуже домашня атмосфера.
За трохи до шелтеру заходить пані Люба. Вона парафіянка храму при якому діє шелтер та адміністраторка. Енергійно заходить і одразу ж з порога каже що принесла і куди ставить.
Жінки вмить жвавішають та усміхаються, так наче в гості прийшла подруга, виглядає, що так і є…
Пані Люба розповідає про будинок, де тепер шелтер:
“Ми тільки докінчили і новий рік святкували тут, у залі. Наше село, парафіяни. Отець Андрій відслужив службу, а після ми прийшли сюди, нас було 80 чоловік. Це все для молоді готовили… Тут мав бути парафіяльний будиночок для молоді. Почалася війна, був докінчений тільки той зал…”.
“А коли почалося це все, то отець зібрав нараду та й каже: “Я б хотів, щоб ми тут приймали переселенців”. Треба було закінчити ще дві кімнати — веде далі пані Люба. — І заказали ліжка, заказали матраци… Перші люди до нас заїхали 23 березня. На початку було шестеро людей з Чернігова, але були періоди, коли було їх і 18, то тут було як у вулику… (Усміхається)”.
Поки я намагаюся зі всіма познайомитися і дізнатися про місцеві порядки, мешканки шелтеру метушаться затишною кухнею, заварюють чай та розрізають пиріг. Кухня світла і простора, кожен її куток переповнює затишок, а на підвіконні стоїть букет з польових квітів. До кімнати забігає жінка, я не встигаю побачити її обличчя, не чую голосу, просто бачу як вона простягає буханку домашнього хліба до рук однієї з переселенок.
“І так щоразу, — каже мешканка шелтеру, тримаючи хліб. — Учора був білий, сьогодні сірий… І вони просто забігають дорогою до церкви, залишають і одразу ж йдуть. Сфотографуйте її, будь ласка…, — каже переселенка нашому фотографу.
- Постійте…., — кричить навздогін жінці, що принесла хліб”.
Дами запрошують у велику залу, половину якої наповнюють двоповерхові ліжка, а іншу — столи.
До хати заходить отець Андрій Квік — настоятель храму та керівник шелтеру. Він завжди знайомиться зі всіма новенькими мешканцями, тут часто влаштовують спільні чаювання.
Отець починає спочатку, розповідає історію будівлі, яка стала прихистком для переселенців. Хата має довгу історію — їй 120 років і колись вона була резиденцією. Згодом радянська влада будинок забрала і зробила тут школу на 4 класи, тут було 4 кімнати і коридор. Коли збудували нову школу, у цьому приміщенні зробили дитячий садок. У 90-их будинок повернули церкві, однак у громади не було можливості облаштувати приміщення.
Отець Андрій звернувся у Карітас Коломиї і сказав, що вони з парафіянами готовій приймати переселенців.
Попри те, що люди повертаються додому, контакт не втрачають. Каже отець Андрій, що вже запланували спільне чаювання з тими, хто уже повернувся до своїх домівок.
“Коли заїжджають новенькі, старожили організовують чаювання”, — ділиться отець.
“Ми нікого ні до чого не заставляємо. Ми спілкуємося українською мовою і хотіли б, щоб люди, які проживають тут теж нею спілкувалися, але жодного тиску не чинимо. Щодо церкви: люди мають вибір, ми нікого не змушуємо ходити до церкви, але усіх завжди запрошуємо, у нас щодня є богослужіння”.
А щодо ініціативності своїх парафіян отець відповідає просто:
“Це результат того, що ми християни. Усі парафіяни знають, що тут живуть переселенці, ті ж парафіяни допомагали з облаштуванням цього дому. Ми завжди стараємося підтримати продуктами та усім необхідним”.
Наразі в парафіяльному домі можуть жити 18 людей. Планують облаштувати ще дві нові кімнати на горі, щоб могти прийняти ще більше людей.
Отець розповідає, що вони з парафіянами планували облаштувати будинок для потреб молодіжного центру, однак після 24-го отець Андрій проініціював, щоб облаштувати тут місце, де можуть жити люди із зони, де тривають активні бойові дії, щоб множити любов, якої зараз так потребують люди, що втратили дім.
