Дім добра | частина 2 Шелтер Карітас Коломия при парафії Стрітення Господнього
Карітас був першою організацію в місті, яка дуже оперативно відреагувала на ситуацію і дала сотням переселенців дах над головою. Шелтери, де мешкають наші гості із зони бойових дій, облаштовані не абияк. Тут комфортно та затишно.
Шелтер, що у Коломиї на вулиці Довбуша — особливо атмосферее місце. Це будинок, парафіяльний будинок, який розташований на подвір’ї церкви. До повномасштабного вторгнення тут активно розвивали соціальне служіння: парафіяни, під керівництвом о. Романа Кіцелюка, щотижня готували вечерю для безпритульних, які мешкали у Будинку нічного перебування Карітас Коломия. Також проводили катехитичні зустрічі з дітьми — активно розбудовували парафію. Тому не дивно, що двоповерхова споруда так нагадує дім. Парафіяни оперативно відреагували на появу нових гостей в громаді, радо прийняли їх, принесли гору закруток, запропонували свою допомогу у разі потреби. Тепер у цьому будинку живуть 23 людини з Харкова, Попасної, Сум, Луганська.
На порозі нас зустрічає адміністратор Василь. Чоловік тримає дисципліну, відчутно, що має неабиякий авторитет серед мешканців шелтеру. Але він добродушний, з почуттям гумору. Василь відповідальний за безпеку і порядок у шелтері.
Поки він проводить нас трохи далі порогу, сходами несеться мале диво з ракеткою в руці. Це наймолодша переселенка шелтера. Василь гукає кудись в простір:
«Діана, ти хоч шкарпетки їй вбериии»
Буквально за півтори хвилини, тими ж сходами несеться молода жінка в окулярах, з приємною зовнішністю зі словами:
“Де мала?”
Вона на двір побігла, — відповідає Василь.
Серйозно?, — дивується жінка, підбігаючи до вхідних дверей.
Відповідаю тобі, — уже в спину їй промовляє адміністратор…
На цьому діалозі я підвисаю… Розумію, що для цих людей така манера комунікації звична і вони не аналізують що в загальному відбулося, бо спілкуються так щодня. Але я бачу тут глибокий зміст. Адміністратор Василь — чоловік середніх років з Коломиї, молода мама — харків’янка. У них різні ментальності, різні історії, різні світогляди, а спілкувалися вони щойно так наче Василь був дідусем дівчинки, що босяком на вулицю вискочила. Та пан Василь, не підозрюючи про мій погляд, наче продовжує мої думки:
“Вони у мене навчилися “Христос Воскрес” казати, деякі навіть сорочки купили і українською краще заговорили”, — каже мені усміхаючись.
“Ми вже, як одна сім’я. У нас все дружньо…”, — веде далі.
Мешканці шелтера мають тут все необхідне. Вкінці невеликого коридору простора кухня. Тут є реально все: мікрохвильовка, електрочайник, морозильна камера, пічка, у якій одна із мешканок, коли має натхнення, пече пиріжки усім мешканцям. Василь каже, що вони дуже смачні, вона червоніє, але усміхається.
Адміністратор розповідає, що найбільше манки йде, бо це те, що їдять діти щоранку, люблять цю кашу. Продукти доставляє Карітас Коломия. Пан Василь каже, що продуктів від кольору до вибору — усе є. Молоді жінки готують для усіх, хто тут живе.
Також у шелтері є графік чергування.
У просторій кімнаті, що поблизу кухні живе найбільше людей. Тут пані Оксана із сином і пані Людмила з котом, який нерухомо сидить на ліжку. Василь каже, що Оксана стала знаною перукаркою на районі. До неї приходять стригтися і сусіди, і отці. Жінка недовго працювала у коломийській перукарні, але планує днями повертатися до Харкова, телефонують клієнти, час повертатися до минулого життя.
На другому поверсі теж живе декілька сімей. Мені вдалося познайомитися з жінками із Слов’янська та Харкова. Жінки скромно, але з усмішкою кажуть, що комфортно їм тут:
“Пристосовуємося одне до одного. Знаходимо спільну мову”.
У кімнату заходить дівчинка, у руці тримає бузок, складає букет. На підвіконні. стоять засоби гігієни. Мансард додає затишку. Подумки дивуюся, як же ж тут по-домашньому. Жінки розповідають про останні новини із своїх міст. Захопливо діляться про гостинність місцевих.
Поки ми спілкувалися у нижню кімнату, до Оксани, прийшов відвібувач. Василь із фразою “О, я ж казав, дивіться…” крадькома привідкриває двері, по-змовницьки киває мені, крізь шпарину показує, як Оксана стриже чоловіка, мовляв, я ж казав.
На подвір’ї, поблизу шелтера, ведеться будова, хлопці та молоді чоловіки, розбудовують будинок. Пан Василь каже, що треба ще багато грошей, щоб це доробити, але робота кипить, скоро тут можна буде поселити ще людей, які того потребують.
Каже пан Василь, що мешканці разом пасху святили, і день народження однієї з переселенців святкувала. А жінка адміністратора навіть на парастас за її здоров’я дала. Каже пан Василь, що переселенці в шоці від такого ставлення і традицій наших.
“Вони в шоці…”, — захопливо підсумовує пан Василь враження переселенців про Коломию і життя в шелтері.
Я теж в шоці, думаю я…Як добре, що усі ми в приємному шоці.
