Дім добра частина 1. Шелтер Карітас Коломия Петлюри, 98
Двоповерхова будівля, що міститься на вулиці Петлюри побачила за свій вік чимало. Тільки Карітасівська сім’я тричі змінювала її призначення. Але, мабуть, ніколи раніше вона не почувала себе домом так, як тепер. Раніше тут був центральний офіс Карітас Коломия, згодом — Центр для безхатьків, а тепер — це один із шелтерів, де живуть переселенці. Безхатьки тут мешкали у холодну пору, щороку, 15 квітня, сезон закривається. До цього часу вони мають знайти собі роботу, житло — соціалізуватися і подбати про свій комфорт.
У стінах цієї споруди тепер мешкають 68 людей з різних областей України. У кожної сім’ї — своя історія, свій біль та розпач. Тепер єднає їх спільний дах
Поблизу шелтера розміщений баскетбольний майданчик, де тепер висить кольоровий одяг нових мешканців, сходами спускаються люди різного віку. Ця споруда наче хамелеон, щоразу змінюється від кольору людей всередині, тепер стала якоюсь веселковою…
До нас з фотографом підходить пані Люба, проста, пряма, відчутно, що добра. Вона — одна з працівників шелтера. Їх тут троє, стежать за порядком та дисципліною, чергують по добі, мають керівника, який стежить за загальною роботою шелтера, наявністю всього необхідного, безпекою та дисципліною.
Пані Люба легко і швидко проводить нас приміщенням, відкриваючи двері. Внизу є дві кімнати, де живуть люди, днями на першому поверсі облаштують третю. Також тут містяться душові кабіни та кімната для чергових.
У кожній кімнаті шелтера живе 7-8 людей, у найбільшій — 14, а це приблизно дві-три сім’ї.
За словами пані Люби, декілька людей уже повернулися додому. Дехто знаходить квартири і переїжджає. Деякі мешканці шелтера знайшли роботу, інші — у пошуку.
Люди, які живуть тут сніданки готують самостійно, тут для цього є все необхідне: мультиварки, мікрохвильовки, холодильники та крупи. Обід та вечерю забезпечує Карітас за підтримки кафе “Зґарда”, “Данієль” та “Кіблер”.
“Це у нас найбільша кімната”, — каже пані Люба, заводячи нас з фотографом у простору мансардну кімнату. Повсюди розташовані двоспальні ліжка, а на підвіконнях та поличках компактно поскладані речі мешканців. Відчуття ніби кожна сім’я тут намагалася відтворити свій, сімейно-особистий простір.
Один з мешканців кімнати одягнений у чорну футболку з надписом “Луганськ – Україна”. Це Максим, він з дружиною Оксаною та сином приїхали у Коломию 22 березня із Сіверськодонецька.
Питаю, як їм живеться тут усім, таким різним. Усі наввипередки стверджують, що добре:
“- Дуже добре. Після підвалу — це…, — обриває речення Оксана.
У нас не було конфліктів. Тут усі живуть якось дружненько. Сходяться з іншими без проблем.., — додає пані Люба
…а наші коменданти — це взагалі… Як батьки, — додає Оксана”.
Я думаю, що тут їм дуже добре, — каже комендантка пані Люба, — Але не знаю, чуйте їхню думку.
Задоволені, — каже Максим
Нам тут дуже добре, — додає чоловік поважного віку, який живе у цій же, просторій кімнаті.
Оксана знаходить в кімнаті свою сіру пухнасту кішку. Бере її на руки, притуляє до себе, розповідаючи історію про своє 24-те лютого. Жінка дізналася, що почалося повномасштабне вторгнення вранці, листаючи фейсбучну стрічку. Одразу ж зателефонувала чоловікові, який саме добирався на роботу, він їй не повірив.
“Ми ж подвійні переселенці, — неочікувано підсумовує Оксана. — Ми з Докучаєвска у 15-му року виїхали.
Це Лугаснька область, окупована територія, — додає її чоловік Максим
…от. Звідти ми виїхали у Сіверськодонецьк, а тепер уже сюди…, — каже, зітхаючи.
Намагаємося тепер тут шукати роботу. Тимчасово, бо потім потрібно повертатися додому, розбудовувати місто.
Кажуть мешканці шелтера, що хоч їм тут і добре, планують повернутися до своїх домівок, бо усе потрібно буде відновлювати, відбудовувати. Сподіваюся, що і українці із західних областей доєднаються до відновлення.
До діалогу долучилася пані Софія. Жінка з Бородянки.
У стінах цієї споруди тепер мешкають 68 людей з різних областей України. У кожної сім’ї — своя історія, свій біль та розпач. Тепер єднає їх спільний дах
Поблизу шелтера розміщений баскетбольний майданчик, де тепер висить кольоровий одяг нових мешканців, сходами спускаються люди різного віку. Ця споруда наче хамелеон, щоразу змінюється від кольору людей всередині, тепер стала якоюсь веселковою…
До нас з фотографом підходить пані Люба, проста, пряма, відчутно, що добра. Вона — одна з працівників шелтера. Їх тут троє, стежать за порядком та дисципліною, чергують по добі, мають керівника, який стежить за загальною роботою шелтера, наявністю всього необхідного, безпекою та дисципліною.
Пані Люба легко і швидко проводить нас приміщенням, відкриваючи двері. Внизу є дві кімнати, де живуть люди, днями на першому поверсі облаштують третю. Також тут містяться душові кабіни та кімната для чергових.
У кожній кімнаті шелтера живе 7-8 людей, у найбільшій — 14, а це приблизно дві-три сім’ї.
За словами пані Люби, декілька людей уже повернулися додому. Дехто знаходить квартири і переїжджає. Деякі мешканці шелтера знайшли роботу, інші — у пошуку.
Люди, які живуть тут сніданки готують самостійно, тут для цього є все необхідне: мультиварки, мікрохвильовки, холодильники та крупи. Обід та вечерю забезпечує Карітас за підтримки кафе “Зґарда”, “Данієль” та “Кіблер”.
“Це у нас найбільша кімната”, — каже пані Люба, заводячи нас з фотографом у простору мансардну кімнату. Повсюди розташовані двоспальні ліжка, а на підвіконнях та поличках компактно поскладані речі мешканців. Відчуття ніби кожна сім’я тут намагалася відтворити свій, сімейно-особистий простір.
Один з мешканців кімнати одягнений у чорну футболку з надписом “Луганськ – Україна”. Це Максим, він з дружиною Оксаною та сином приїхали у Коломию 22 березня із Сіверськодонецька.
Питаю, як їм живеться тут усім, таким різним. Усі наввипередки стверджують, що добре:
“- Дуже добре. Після підвалу — це…, — обриває речення Оксана.
У нас не було конфліктів. Тут усі живуть якось дружненько. Сходяться з іншими без проблем.., — додає пані Люба
…а наші коменданти — це взагалі… Як батьки, — додає Оксана”.
Я думаю, що тут їм дуже добре, — каже комендантка пані Люба, — Але не знаю, чуйте їхню думку.
Задоволені, — каже Максим
Нам тут дуже добре, — додає чоловік поважного віку, який живе у цій же, просторій кімнаті.
Оксана знаходить в кімнаті свою сіру пухнасту кішку. Бере її на руки, притуляє до себе, розповідаючи історію про своє 24-те лютого. Жінка дізналася, що почалося повномасштабне вторгнення вранці, листаючи фейсбучну стрічку. Одразу ж зателефонувала чоловікові, який саме добирався на роботу, він їй не повірив.
“Ми ж подвійні переселенці, — неочікувано підсумовує Оксана. — Ми з Докучаєвска у 15-му року виїхали.
Це Лугаснька область, окупована територія, — додає її чоловік Максим
…от. Звідти ми виїхали у Сіверськодонецьк, а тепер уже сюди…, — каже, зітхаючи.
Намагаємося тепер тут шукати роботу. Тимчасово, бо потім потрібно повертатися додому, розбудовувати місто.
Кажуть мешканці шелтера, що хоч їм тут і добре, планують повернутися до своїх домівок, бо усе потрібно буде відновлювати, відбудовувати. Сподіваюся, що і українці із західних областей доєднаються до відновлення.
До діалогу долучилася пані Софія. Жінка з Бородянки.
“Наш будинок в аварійному стані, туди неможливо зайти, щоб забрати речі. Поруч будинок на днях обвалився. Ми нічого із собою не взяли, поїхали в чому були… Усі документи залишилися вдома.
Нас перевозили із села в село. Тільки ми потрапляли в село місцеві казали, що танки заїжджають. Нас перевозили-перевозили… 3 дні, а тоді ми три доби ночували то в школі, то в ліцеї, а ще у землянці перечікували. Нас перевозили по області з укриття в укриття. А тоді вже й евакуація почалася.
Мені дуже подобається тут”, — підсумовує пані Софія.
Тепер у шелтері на Петлюри живуть люди з Києва, Бородянки, Сіверськодонецьку, Херсону, Харкова…
“Ну що зробиш? Така ситуація, що ми маємо помагати одне одному…”, — задумано підсумовує комендантка Люба, слухаючи історію пані Софії.
А мешканці шелтера не перестають вихваляти гостинності коломиян, кажуть, що прийняли їх тут дуже тепло та гостинно.
Ми тепло попрощалися з мешканцями шелтера. А уже на вулиці пані Люба звернула нашу увагу на саморобні квітники. Каже, що квіти перед шелтерами садила самі мешканці. Це їхня ініціатива, хочуть жити в затишку…
Наші гості із зони, де тепер тривають бойові дії часто відчувають хиткість, вони не знають що завтра, однак, маючи дах над головою та гідні умови проживання. Вони стараються адаптуватися до нових реалій, нових викликів, шукають домівку всередині себе та в людях поруч. І в цьому їм допомагає Карітас, щоразу нагадуючи усім благодійникам, волонтерам та працівникам один із своїх основних місій — Коли береш — наповнюєш руку, коли даєш — наповнюєш серце.
Нас перевозили із села в село. Тільки ми потрапляли в село місцеві казали, що танки заїжджають. Нас перевозили-перевозили… 3 дні, а тоді ми три доби ночували то в школі, то в ліцеї, а ще у землянці перечікували. Нас перевозили по області з укриття в укриття. А тоді вже й евакуація почалася.
Мені дуже подобається тут”, — підсумовує пані Софія.
Тепер у шелтері на Петлюри живуть люди з Києва, Бородянки, Сіверськодонецьку, Херсону, Харкова…
“Ну що зробиш? Така ситуація, що ми маємо помагати одне одному…”, — задумано підсумовує комендантка Люба, слухаючи історію пані Софії.
А мешканці шелтера не перестають вихваляти гостинності коломиян, кажуть, що прийняли їх тут дуже тепло та гостинно.
Ми тепло попрощалися з мешканцями шелтера. А уже на вулиці пані Люба звернула нашу увагу на саморобні квітники. Каже, що квіти перед шелтерами садила самі мешканці. Це їхня ініціатива, хочуть жити в затишку…
Наші гості із зони, де тепер тривають бойові дії часто відчувають хиткість, вони не знають що завтра, однак, маючи дах над головою та гідні умови проживання. Вони стараються адаптуватися до нових реалій, нових викликів, шукають домівку всередині себе та в людях поруч. І в цьому їм допомагає Карітас, щоразу нагадуючи усім благодійникам, волонтерам та працівникам один із своїх основних місій — Коли береш — наповнюєш руку, коли даєш — наповнюєш серце.
